Як відомо, прийняття цього Закону викликало в суспільстві неоднозначну оцінку, суперечливі судження. І, можна припустити, що «совковість» в поглядах окремих наших співвітчизників буде проявлятися ще довгий час. Однією з головних причин «законсервованості» поглядів, інертності мислення наших людей безумовно є зомбуюче-спрямований на Україну вплив потужних ідеологічних засобів північного сусіда. Але, незважаючи на все це, прийняття закону «Про декомунізацію», безсумнівно, значно прискорить перетворення України в країну справжньої демократії.
Автор цієї публікації не ставить перед собою завдання розібратися в усіх складнощах сьогоднішніх тенденцій процесу декомунізації зі знищенням або заміною символів епохи тоталітаризму (будемо сподіватися), що минає. Але і не відмовляється від наданої йому можливості поділитися з читачами газети деякими своїми міркуваннями щодо порушеної тематики. Будучи корінним киянином, я протягом багатьох років мав можливість спостерігати за тим, що відбувалося в Києві в галузі «мистецтва монументальної пропаганди», початок якої, як відомо, було покладено самим засновником соціалістичної держави В. І. Леніним. Можу себе вважати безпосереднім свідком періоду так званого «розвинутого соціалізму» з його роками «визначальними» і «вирішальними», що виявилося, по суті, порожнім звуком, «піаром», як зараз кажуть, що прикриває повний крах тодішньої системи державного правління. Перед очима і період «перебудови», і настання довгоочікуваного часу української Незалежності.
Визнаю, що для мене найбільш вражаючим, в силу інтенсивності здійснених заходів, був період останніх років радянської влади, коли вона робила відчайдушні судомні спроби продовження свого існування. І це, як мені здається, відбилося вкрай негативним чином на обличчі, насамперед, історичного центру Києва, а також на зелених придніпровських схилах – улюблених місцях відпочинку і розваг київської публіки. Під керівництвом лідерів загальносоюзної правлячої компартії (як, втім, і не меншої активності місцевих комуністичних лідерів) в столиці України то тут, то там почали зводити помпезні, які не вписуються в історичне середовище за своїми масштабами, будови і скульптурні монументи «високоідейної» спрямованості, які прославляють епоху соціалізму і ті історичні події, які, нібито, наближали нас до цього щасливого часу. Так, на одному з пагорбів замість літньої естради, атракціонів, величезного колеса огляду з кабінками, з висоти якого можна було помилуватися красою задніпров’я, була споруджена гігантська металева арка на честь «дружби народів». В цілому охопити поглядом цю конструкцію можна було тільки здалека. І лише поблизу, біля її основи, цікавість оглядачів задовольнялася конкретикою: тут була встановлена багатофігурна скульптурна композиція, що змальовувала російське посольство і українську козацьку старшину та ілюструвала «братерство» двох народів, юридично оформлене Переяславською радою 1654 року. Зауважимо, що подібні, арочного вигляду «монументи», до цього встановлювалися і в інших країнах, але їм надавалося інше смислове значення.
На сусідньому пагорбі – на відомій Володимирській гірці, увінчаній пам’ятником Святому князю – хрестителю Русі, на її зеленому схилі, прилеглому до Хрещатика, де у вечірній час функціонував літній кінотеатр, безцеремонно повирубали дерева і авральним методом, без належних попередніх археологічних досліджень, вирили котлован і звели тут величезну, але не масштабну по відношенню до навколишньої історичної забудови, будівлю музею Леніна (тепер це Український дім). У той час з’явилася в Києві приказка: «Від одного Володимира до іншого рукою подати!»
В експозиції музею (як мені зізналася одна з його співробітниць) зберігалася лише одна справжня річ Ілліча – його сорочка, а, наприклад, прострілений, нібито, кулею піджак – це просто бутафорія, муляж, але він «спрацьовував», викликаючи почуття жалю до пораненого вождя. Подібні музеї масово виникали по всій країні. Центральні вулиці і площі селищ і міст скрізь набували назви або перейменовувалися на честь вождя. На площах встановлювалися пам’ятники Леніну, причому не завжди виконані на досить професійному рівні. Доходило навіть до смішного: відомий випадок, коли у скульптурної фігури Леніна виявилося два кашкети – один у простягнутій вгору руці, а інший – в руці, що звисає уздовж тулуба. І як не дивно – довгий час на таку безглуздість ніхто не звертав уваги.

Поряд з пам’ятниками Леніну на площах і вулицях стали з’являтися «трафаретні» символи і знаки радянського часу, що майже не відрізняються один від одного в художньому відношенні: обеліски на честь невідомих воїнів, загиблих в роки Другої світової війни, скульптури Батьківщини-матері і т. п. , причому, це робилося часто за умови варварського знесення розташованих раніше на цих місцях храмів, каплиць та інших старовинних споруд.
Як відомо, не відразу в СРСР після закінчення війни день перемоги радянської армії над гітлерівцями стали вважати справжнім святом і урочисто відзначати його. Аж надто багато, біди, відчаю, страждань принесла війна, від якої країна, що лежала в руїнах, з великими проблемами поступово відновлювалося. Зауважимо, що кількість загиблих і скалічених з боку переможців у багато разів перевищувала кількість жертв серед переможених. Йшли роки, а на вулицях міст ще довго сиділи інваліди-воїни, що просили милостиню. Однак, раптом, в один момент, не інакше як за указом зверху, всі ці нещасні були кудись вивезені (що характеризувало сталінізм, як епоху вкрай нелюдського деспотизму) і лише згодом, в період брежнєвського «застою» або «застілля» (для різних соціальних груп цей час бачився по-різному), виникла традиція святкування перемоги особливо урочисто і масштабно. І це, незважаючи на те, що радянські громадяни (вже після обвалення «сталінської залізної завіси» в хрущовський час) отримали, нарешті, можливість бувати за кордоном, і бачити, наприклад, що в Німеччині колишні ветерани Другої світової війни відчувають себе в будинках для людей похилого віку набагато комфортніше, ніж ветерани країни що перемогла, а вони вимушені доживати свій вік в наших будинках подібного призначення в жахливих умовах.
Мимоволі напрошується питання: якщо влада у країні була дійсно народною, то чи не варто було їй хоча б з позицій гуманності направити ті величезні бюджетні кошти, які йшли на помпезні святкування давніх військових перемог і виготовлення обелісків та інших пам’ятних знаків «невідомим» солдатам, на вирішення нагальних проблем народу?
Дисиденти того часу в своєму колі (незважаючи на загрозу примусового утримання їх в психушці або в’язниці за незгоду з офіційною комуністичною ідеологією) з даного приводу дозволяли собі іронізувати, що вже все навколо «обматерили и засолдатили».
Дійсно, на цьому прикладі ми бачимо крайню ступінь цинізму, яка склалася в сфері «монументальної пропаганди» колишнього СРСР. Додам до сказаного один, дуже істотний, з моєї точки зору, момент: тільки в радянській армії згідно нелюдського указу Сталіна в роки війни було скасовано право військовослужбовців мати при собі металевий жетон, за яким у випадках їх загибелі в бойових діях, при вибухах, пожежах тощо, була б можливість ідентифікувати їх особу, щоб своєчасно повідомити про це родичам загиблого, виплатити якусь грошову допомогу і т. ін. Натомість, вдови і діти-сироти отримували з фронту лише відписку зі скупим формулюванням – «Загинув при невідомих обставинах».
Але повернемося знову до абсурдної ситуації, яка відбувалася в столиці України. Головна вулиця Києва хоч і не була перейменована і зберегла свою старовинну назву, але була фланкірована з двох своїх кінців вельми масштабними за розміром скульптурними зображеннями Леніна: одним – на теперішньому майдані Незалежності (який тоді, як і сам пам’ятник, носив ім’я Жовтневого перевороту), іншим – на Бессарабці. З настанням пори української незалежності обидва пам’ятники були знесені. Монумент на ім’я Жовтневого перевороту було демонтовано цілком легальним шляхом у зв’язку з подіями «Революції на граніті», а пам’ятник на Бессарабці – був знесений і розбитий на друзки по-волюнтаристськи під час «Революції гідності». І в тому, що під час революції перемагає спонтанне народовладдя, по-моєму, немає нічого дивного. Інакше це не революція. У нас вона поки що, на жаль, не доведена до кінця, але маємо надію – відбувається і в справах, і в умах людей.
Потрібно, думаю, хоча б стисло торкнутися особливостей двох згаданих творів монументального мистецтва: все ж таки не випадково вони були встановлені в центрі столиці.
Що до того, що стояв на Майдані, зауважу, що відразу ж при його появі збирався опублікувати статтю з різкою його критикою… Але не наважився, вірніше, не сподівався, що де-небудь зможу її опублікувати. Впало в око цинічне використання художніх традицій, композиційних прийомів, що використовувалися ще в мистецтві стародавнього Єгипту: по суті, в мистецтві рабовласницького суспільства, коли зображення фараона за кольором і розміром відрізнялося від підданих, що кубляться біля його ніг (в київському пам’ятнику – це невеликі сірі фігурки робітників і селян у ніг великої і світлої постаті вождя-велетня). Що ж стосується бессарабського монумента, то в деякому сенсі не можна не погодитися з думкою його шанувальників про певні художні переваги цього твору, виконаного відомим скульптором С. Меркуровим – автором цілого ряду інших відомих робіт. Але тільки варто обмовитися, в якому саме сенсі. Зауважу, що одна справа -художній образ, а інша – реальна особистість з її слабкостями і пороками. І якщо перед скульптором стояло завдання ідеалізації і звеличення Леніна, як «вождя пролетаріату», то він талановито з ним впорався. Але якщо зараз все більше розкривається правда про нього, як про кривавого диктатора, напевно те, що сталося з пам’ятником – є закономірністю.
У середовищі професійної громадськості зараз активно обговорюється проблема збереження найбільш яскравих зразків мистецтва епохи тоталітаризму і необхідність створення для цього спеціальних музеїв та заповідників. І це було б правильним рішенням з боку нинішньої влади. У зв’язку з цим цікаво відзначити, що указ про знесення «комуністичних символів» був виданий ще президентом В. Ющенком. Однак, на той час, постанову такого роду було важко виконати з тієї причини, що і в парламенті, і в урядових установах тоді засідала велика кількість комуністів, які не дозволяли навіть цивілізованим способом вирішити долю спадщини комуністичної ідеології. На підтвердження своїх слів наведу вражаючий епізод з показного суспільно-політичного життя того часу, свідком якого я став, будучи активістом Товариства охорони пам’яток історії та культури.
Якось на одному з розширених засідань Товариства, що відбувалося під головуванням академіка П. П. Толочко – відомого прихильника комуністичної ідеології, в залі з’явився начальник київського управління охорони історичного середовища Р. І. Кухаренко з великим альбомом в руках, та на весь зал заявив, що в альбомі фотографії декількох десятків бюстів і пам’ятників Леніну, що знаходяться на території київських заводів і фабрик, причому нічим не примітних і навіть антихудожніх, і що він просить Товариство підтримати його намір демонтувати або куди-небудь перенести ці пам’ятники. Підійшовши до голови, він поклав альбом на стіл перед ним. Але Толочко, навіть не розкриваючи альбому, презирливо відсунув його в сторону і сказав повчальну фразу як для Кухаренка, так і для всіх присутніх в залі: «Товариство існує не для того, щоб руйнувати, а для того, щоб захищати». На цьому дане питання на засіданні Товариства було повністю закрито.
Особливо вражаючою подією, що викликала в суспільстві суперечливі судження, було встановлення на дніпровських схилах в охоронній зоні Києво-Печерської Лаври гігантської металевої статуї Батьківщини-матері, яка, образно кажучи, «роздавила» лаврський ансамбль в масштабі, позбавила його колишньої краси і справжньої монументальності.
Чи можна вважати такий непродуманий вибір місця встановлення статуї Батьківщини-матері випадковістю? Навряд чи. Відомо, що одне з основних своїх завдань її творці вбачали в тому, щоб перевершити за розмірами і висотою всі подібні монументи, в тому числі і волгоградський. У багатьох містах колишнього СРСР є подібні статуї-гіганти, які беруть свій початок від скульптури Нікі – давньогрецької богині перемоги. Але якщо в більшості з них, в тому числі і волгоградської (встановленої в тому місці, де настав переламний момент в ході Другої світової війни), є порив справжніх пристрастей, пафос реальних людських почуттів, то що відображає застигла умовна поза-схема київської «велетки»? Аж ніяк не радість і заспокоєння викликає цей образ, а лише страх і сум’яття. Гігантоманія і лжепафос подібних київським «видатних» зразків радянського монументального мистецтва ставить їх на один рівень зі зразками мистецтва іншого тоталітарного суспільства того часу – фашистської Німеччини. Цікаво також відзначити чисто формальну («ідеологічну») невідповідність історичній правді композиційного рішення монумента: замахується Батьківщина-мати своїм мечем не в бік заходу, звідки прийшли загарбники і куди потім їх гнали, а в протилежний.
Характерно, що в епосі, в фольклорних традиціях слов’янських народів ми не зможемо знайти подібного образу жінки-воїтельки. Закута в сталь статуя київської Батьківщини-матері близька швидше до образу лютої богині війни скандинавського епосу Валькірії і дуже далека по художньому вирішенню і ідейному, духовному значенню від Оранти-Богоматері, яка молиться за рід людський, зображеної у вівтарі Софійського собору. Чи місце їй поруч зі святинями Києво-Печерської Лаври?
Незважаючи на все вищевикладене, треба все ж підкреслити, що головна проблема того, що сталося на дніпровському схилі полягає, мабуть, не в естетичних недоліках (або перевагах – адже «у кожного свій смак»). Вона, перш за все, екологічного характеру – виникла загроза подальшого фізичного існування Лаври та її печерного комплексу.

За відомостями, що містяться в статті «Вплив геоенергетичних аномалій на екологію Києва» («Геологічний журнал», К., №2, 1991 р.), пагорб, на якому височить монумент Батьківщині-матері, є безперечно геопатогенною зоною. Земна куля – це великий кристал, на поверхні якого утворюється силова електромагнітна сітка, яка визначає характер земної поверхні – одні ділянки стають «мокрими», «гнилими», а інші (розташовані, здавалося б, зовсім поруч) – «сухими». Мабуть, тому століттями, аж до недавнього часу, лаврські пагорби з мощами святих угодників залишалися «сухими». Адже волога йшла за принципом сполучених посудин південніше, у сусідній пагорб. Напевно, наші предки, спираючись на досвід екстрасенсів-лозошукачів, добре знали, де можна будувати житло і храми, а де цього робити не слід, бо це шкідливо для здоров’я людей. Дійсно, незважаючи на щільну забудову лаврського пагорба в цілому, ця розташована поруч ділянка, здавна (до початку будівництва Печерської фортеці) належала Лаврі та використовувалась лише під цвинтар і городи.
Тільки невеликі споруди службово-господарського призначення зводилися тут пізніше військовою владою. І лише за радянських часів ініціатори спорудження монументу, мабуть, нехтуючи досвідом лозошукачів як марновірством, поклали око на незабудовану ділянку придніпровського схилу, яка здавалося б дуже підходить для їх цілей. Однак, гігантська статуя, встановлена на «мокрому» місці, порушила століттями сформовану тут циркуляцію ґрунтових вод, і щоб не дати їй нахилитися і впасти, в її основу постійно заливають рідке скло. Але чи не з цих причин останнім часом посилився процес замокання лаврських печер. Думаю, вже зараз невідкладно потрібно вирішити питання: що зберегти, а що демонтувати, незважаючи на значні витрати. Невже допустимо, щоб в наші дні, коли Україна прагне зайняти гідне місце серед цивілізованих країн, гинули наші святині, які витримали лихоліття минулих часів?!

Дегтярьов М. Г., мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської Академії наук
т 050 240-32-34
т 044-400-59-05