Інтерв`ю Марини Віталіївни Виноградової, завідуючої відділом вивчення пам`яток Державного історико-архітектурного заповідника “Стародавній Київ”

МАНДРІВКА ДО «ЗОНИ ГОСТИННОСТІ» ЄВРО-2012
Одне із запитань кросворда змусило замислитися: де знаходиться найбільша у світі кам’яно-земляна фортечна споруда? Думала, гадала, питала… Відповіді не знайшла, аж поки інстинкт не підказав звернутися до Марини Виноградової, завідувачки відділу вивчення пам’яток Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ». Виявляється, такий унікальний комплекс, що сформувався наприкінці ХVII — у середині ХІХ ст., — одна з перлин нашої столиці й розташований на Печерську. Він вважається зразком фортифікаційного мистецтва в Європі. Тож і вирішила туди йти, дивитись, іншим розповідати…

Від Печерських слобід— до «Печерських антиків»

— Якщо хочете побувати в справжній оазі будівельних раритетів старовини, підготуйтеся «брати висоти» Черепанової гори, — порадила пані Марина. — Поки дійдемо, почуєте розповідь про історію Київської фортеці.
До речі, туди на екскурсії до валів і бастіонів турфірми привозять групи туристів і за 45 хвилин ознайомлюють з основними етапами спорудження укріплення, а також пропонують пройтися експозиційними залами Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» в Косому капонірі на вулиці Госпітальній, 24-а. Ми ж, зустрівшись з любителями футболу й старовини Матеушем і Казиміром з Варшави, котрі приїхали у справах УЄФА-2012 і оселилися в популярному готелі «Русь», подалися пізнавати їхню й нашу історію. Спільного в нас чимало.

Певна річ, кладу монет, на який колись натрапив на Печерську гетьман Мазепа, ми не знайшли, а от як змінилося життя тодішніх мешканців після 1654 року, тобто укладання політичної унії між Україною й Росією, — дізналися. Саме тоді московський уряд вирішив перетворити печерські слободи на оплот проти «неугодных», а також Польщі й татар. Із цією метою узялися за знесення житла, переселення мешканців і зведення валів. За «якість робіт» відповідав гетьман Іван Самойлович, а будували укріплення інженери Ван-Зелен і Патрик Гордон. Саму фортецю з кількома цитаделями споруджували лише з київської цегли. Увесь процес зафіксовано на плані 1695 року. Нині комплекс із земельними укріпленнями нараховує 36 об’єктів. На обліку та під охороною держави як пам’ятки містобудування та архітектури національного значення перебувають 28 із них. Охоронний номер їм надано постановою Ради Міністрів УРСР ще 1979 року.

Утім, визнання прийшло не одразу. Були зміни, розчарування. Приміром, під час російсько-шведської війни Петро І примусив перетворити укріплення на земляну фортецю нової фортифікації й розмістити там військову адміністрацію, артилерію, гарнізон. Процес тривав від 1706-го до кінця століття. Не всіх можновладців хвилювали такі проблеми. Наприклад, цариця Катерина II 1787 року в листі до барона Фрідріха Грімма написала, що «Дивне місто Київ, тут лише фортеці та околиці…» Це не охолодило фахівців. У 1810-му за справу взявся генерал-лейтенант К. Опперман. Він підготував проект табору для запасних армій і спорудження із заходу та півдня земляних укріплень, а також зміцнення двох фортець — Старокиївської й Печерської.
Та сталося не так, як гадалося. На думку Оппермана, після перемоги над Наполеоном приєднання до Російської імперії частини Польщі з Поділлям і Волинню відсунуло Київ від державного кордону. Тож зі списку фортець Печерські укріплення варто вилучити, аби не витрачати на них гроші.

— Знаєте, хто із цим не погодився? — запитала дослідниця Виноградова. — Генерал-інспектор з інженерних питань, майбутній імператор Микола І.
Побачивши в моїх, а також в очах Матеуша і Казиміра здивування, пані Марина розповіла, як до справи залучили колишнього царського вчителя з фортифікації генерал-майора Жіанотті та генерал-майора Ферстера. Перший пропонував перебудувати всю Печерську фортецю, а на її місці поставити великі двоповерхові казарми. Цього не сталося, але повстання декабристів, посилення селянського руху та польського визвольного на Правобережжі переконали царя створювати опорний військовий осередок саме в Києві.
— Почитайте «Печерські антики» М. Лєскова і вас зачарує обстановка і ситуація, що змінювала тоді обличчя «матері міст руських», — порадила Марина Віталіївна.

«Кроки й уроки на камені, глині, піску»

Зізнаюсь, одразу за «антиків» із приятелями-поляками не взялися, а от у архітектурну нішу Ренесансу і пізнього класицизму занурилися. Все переплелося з історією, інтригами, політикою, медициною, культурою, адже, за словами поета Миколи Славинського, «…пам’ять карбує і кроки, й уроки на камені, глині, піску».

Ми люди мирні, однак спочатку взялися за підкорення й завоювання валів і ровів Госпітального укріплення. Вони мають охоронні номери, спеціальні паспорти, бо пам’ятки. Хоч згадуваний військовий інженер К. Опперман утратив інтерес до всього комплексу, але саме за його проектами будували ці та інші міцні й надійні захисні об’єкти. Найстаріші, на кшталт казематів, нині нівроку, як і головний земляний вал, рови північного й другого полігонів.
— Бойові дії у фортеці й з неї ніколи не велися, тому вона пережила віки з гідністю, — каже М. Виноградова.
Вона вивчала архітектурно-проектну документацію на зведення Нової Києво-Печерської фортеці, зокрема Госпітального укріплення, у фонді Київської інженерної команди Центрального державного історичного архіву. На жаль, у нас зберігається лише часточка тих паперів. Переважна більшість матеріалів у Москві, в Російському військово-історичному архіві. Тож і пізнаємо все на практиці.
Приміром, біля Північної напіввежі, на вулиці Госпітальній, 16, почули, що її споруджували в 1839–1842 роках для «жительства госпитальных чинов и служителей». Це логічно, бо поряд, від 1836 до 1844-го, в стилі пізнього класицизму будували цегляний корпус військового шпиталю з лазнею. Там уперше зробили якісне санітарно-технічне обладнання, встановили ванни з гарячою водою, ватерклозети. Працювала також аптека, бібліотека, діяла церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. А зношені дерев’яні бараки з «ломотным, полостным и лихорадочным» відділеннями своє відслужили, тому пішли у небуття. В новій споруді згодом прижилися військово-фельдшерська школа, клініка медфакультету Київського університету, а потім медінституту. Тепер там Головний клінічний госпіталь Міноборони. Втім, ходять туди не лише медики і хворі, а й прихильники Михайла Булгакова, уславленого співака Михайла Донця, які там навчалися на лікарів.
— Пропоную піти ще в «ніші», — сказала наша гід пані Виноградова.
— Що воно таке й чому туди йти? — виникло запитання.
— Тому що «ніша» в перекладі з французької означає «капонір». Саме капоніри у нас прославилися. Щоправда, в історію вони увійшли як буцегарні, де відбували покарання переважно політичні в’язні, — продовжила розповідь Марина Віталіївна. — Капонір першого, другого й третього полігонів для ведення вогню ставили неподалік один від одного ніби в окопах — на дні фортечного рову протягом 1843–1844 років. Наразі ці «сусіди» мають різні адреси й охоронні номери. На Лабораторному провулку, 24 «прописаний» перший, на Госпітальній, 18 — третій, а ось другий — на Госпітальній, 24-а, майже поріднився з «Київським Шліссельбургом». Таку оцінку за «заслуги» заслужив Косий капонір.

Минуле — пам’ятати, сьогодення — цінувати

— Перед від’їздом сюди нам удома розповіли, що відбувалося в Києві 1863 року. Як учасників польського повстання заарештовували, засуджували і привезли в капонір другого полігона і в Косий капонір. До слова, що це за термін «косий»? — поцікавилися варшав’яни.
— «Косий» тому, що його тильна сторона стоїть під кутом до земляного валу Печерської фортеці, — фахово пояснила Марина Віталіївна.
Хоч у плані ця напівпідземна споруда має підковоподібну форму, — тобто мала б приносити щастя, — з нею пов’язані лише людські страждання. За могутніми стінами завтовшки майже 1,3 метра, під кам’яними й цегляними склепіннями спочатку зберігали артилерійські снаряди й зброю. Спеціальна камера містила близько тисячі пудів пороху. Однак усе йшло мирним шляхом. Військові «скарби», прорізані в стінах гарматні амбразури, бійниці для рушниць не знадобилися. Тож винахідливі місцеві інженери перетворили капонір на надійну в’язницю для «неугодных». Працювали з натхненням: з 11 казематів зробили дві загальні камери, два карцери, чотири одиночки і, звісно ж, караульне приміщення. Бійниці позакладали, де треба — встановили нари і ґрати, в частині рову зробили палісад. Місця в тих міцних «апартаментах» вистачало аж на дві сотні в’язнів. Справді, чим не Шліссельбург?
Відкриття військово-політичної тюрми відбулося 1 червня 1863 року. Офіційно Косий капонір був підпорядкований фортечному штабу як в’язниця Київського військового округу, де вистачало місця й цивільним арештантам. Таке життя вирувало до… громадянської війни.
Першими за сімома замками довелося сидіти учасникам польського повстання. Здебільшого це були офіцери — командири загонів, що діяли на Правобережній Україні. Побачивши на фортечній стіні дві меморіальні дошки, встановлену 1970 року з іменами розстріляних поблизу 2-го полігона, а також із червоного граніту, вмонтовану 1993-го з аналогічним текстом польською мовою, Матеуш і Казимір завмерли. Мовчки постояли, перехрестилися, переписали імена вбитих. Це — Адам Зелінський, Владислав Тадеуш Раковський, Платон Крижанівський, Ромуальд Ольшанський, Адам Дружбацький. Потім заговорили про історію, згадали навіть Катинь і Смоленськ…
— Те, що було, треба пам’ятати. Те, що є нині, треба цінувати і один одному допомагати. У нас стільки спільного! Навіть у словах державних гімнів: «Єще Польска нє згінела» і «Ще не вмерли України…» Тож давайте, образно кажучи, «возьмёмся за руки, друзья», — емоційно, з акцентом сказали патріотично налаштовані хлопці й попросили далі показувати інші фортечні принади.
Усе їх вражало, зворушувало, особливо, коли дізнавалися про ув’язнення саперів із підпоручиком Жаданівським як учасників листопадового 1905 року повстання. Я теж відкривала для себе перебіг кривавих подій: 12 червня 1907-го — розстріл і поховання за вироком військового суду п’ятьох солдатів 31-го Селенгинського піхотного полку, 6 липня того ж року — шістьох солдатів і молодших унтер-офіцерів — учасників збройного повстання. Там утримувалися політв’язні Дмитро Ульянов, Олександр Шліхтер, Григорій Чудновський. В’язницю охороняло понад сорок солдатів і два офіцери.
Кажуть, в архівах є такі описи доль арештантів, що можна знімати не один фільм чи серіал жахів. Допоможе в цьому й масштабна експозиція історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця» на Госпітальній, 24-а, що розташувалася на площі понад десять гектарів. Як бачите, іноземним гостям, котрі приїдуть на Євро-2012, буде де розгулятися. До речі, весь комплекс знаходиться фактично поряд зі стадіоном, а не за горами-валами. Наразі, аби й пам’яткам було добре, й туристам цікаво та зручно, ведуться ремонтно-будівельні роботи.
На цьому місці особливо прославилася Всеросійська фабрично-заводська, сільськогосподарська, торгово-промислова та науково-художня виставка з 24 головними відділами. Її відкриття 29 травня 1913 року — історична подія, де зібрався вітчизняний і зарубіжний цвіт акціонерних товариств. Тоді повидавали каталоги, серії листівок, що збереглися й донині. На них — зображення монументальних павільйонів, зведених під керівництвом головного архітектора Ф. Вишинського і його колег Н. Шехоніна та В. Городецького. Під час будівництва виставкових павільйонів на вулиці Великій Васильківській, де знаходиться сучасний спортивний комплекс, трасуванні оглядових алей, вали Київської фортеці зазнали деякої деформації.
— При порівнянні розташування цих виставок із розплануванням 1923 року це добре видно. Павільйон земства й кустарної промисловості стояв на відстані майже 75 метрів до валу і за 100 метрів від Косого капоніра, — пояснила Марина Виноградова. — Інші павільйони — ангари для аеропланів, намети військового відомства — бойових загонів повітряного флоту — підходили впритул до валів капоніра другого полігона. Роки далися взнаки: фортечні вали, зокрема біля Косого капоніра, деформовано. Це видно при порівнянні плану Києва 1923 року і сучасної топозйомки.
Дісталося старожитностям і під час будівництва Республіканського стадіону, відкриття якого відбулося 22 червня 1946-го, а також при його реконструкції через два десятки років, потім у 1978–1980 роках, коли готувалися до московської Олімпіади. Щоправда, вали все-таки «підрихтовувалися».
Нині, готуючись до Євро-2012, відповідно до вимог УЄФА ведуться роботи зі створення «зони гостинності». Їй відвели місце між спортивним комплексом, що будують на території колишнього стадіону, та Госпітальним укріпленням. Від стін Косого капоніра на відстані десяти метрів обіцяють замість деформованого ескарпового схилу зробити новий, подібний до історичного, упорядкувати схили Госпітального укріплення.
В успіх накресленого щиро вірять Матеуш і Казимір. Кажуть: у тому, що не помилилися, перевірять наступного року під час чемпіонату.

Олена СЕДИК