Досить знаний художник Кунець Віталій Якович, який уже понад півсторіччя працює в царині графічного дизайну та станкового живопису – проектує фірмовий стиль, рекламні знаки, експозиції виставок, створює живописні полотна – презентує ретроспективну виставку в Музеї Історії Благодійності Києва («Будинок Петра І-го», що по вул. Костянтинівська 6\8).

За весь час цей Мистець, беручи участь у групових виставках, персональну виставку робить вперше.

Оригінальну – тим, що у виставлених творах, мабуть, виразилися глибші особисті переживання художника. Йдеться про живописні краєвиди, представлені на виставці. Вони виконані здебільшого олією по полотну. Переважно це – звичайні, нічим, здавалося б, не примітні краєвиди з видом на узлісся чи то пару дерев, зрідка – хату в сонячну погоду, у тумані чи під час відлиги. Віталій Якович щиро зізнався, що для нього не існує якихось улюблених об’єктів, котрим би в його роботах найбільше перепадало «шани». «Малюю те, що вражає» – просто розкриває «секрет» художник; і додає: «Якщо тебе самого це не вразило – то не вразить й інших».

Судячи з робіт автора, вразити в природі може будь-що. Для творчої людини це визначна і неодмінна властивість – бачити красу в чомусь звичному. Вірніше сказати – красу, варту відображення, він може побачити будь-де – навіть у, здавалося б, найбанальнішому закутку природи: ніщо не втече від його уваги. Центром композиції також може виявитися будь-який об’єкт – навіть звичайний кущ чи дерево, котрі зовсім не конче вражатимуть глядача незвичністю вигляду. Тобто, щоб зайняти «вакантне» місце на полотні нашого експонента, краєвид не повинен містити шокуючих поєднань кольорів, дерев чи скель оригінальної форми тощо.

Від кожного із живописних краєвидів віє непідробною щирістю та затишком. Водночас в більшості з них і не пахне статичним смутком! (Хоча все-таки художник вельми різноманітний у своїх творах, тому й тут бувають виключення). М’які та в міру яскраві маси дерев, снігу, трав, неба і землі час від часу прокреслюють пасіонарні стовбури чи гілля (вони особливо оживляють здебільшого мінорні засніжені краєвиди, яких у художника не надто, але є); часто наполегливо нагадує про себе сонце, котре підсвічує небо так, що змушує активніше «працювати» в композиції навіть сніг.

Окрема серія картин, представлена на виставці – «Пори року» (як легко здогадатися, їх там чотири) – ніби претендує на визначення «стандарту» для інших творів – по відображенню різними способами зими, весни, літа й осені. Та це лише ілюзія: насправді шукати будь-яких стандартів у творчості Віталія Кунця – марно, поза тими, які він сам визначив. А цим «стандартом» є сама естетична вартісність – і, мабуть, ще щось менш вловиме, але тим більш визначальне (біблійний «наріжний камінь»?).

Автор чудово дає собі раду і зі станковим, і з малим форматом. Річ у тім, що крім картин у звичному розумінні цього слова, на виставці представлені й листівки. Вирішені вони автором з великою витонченістю, почуттям міри та невимовною ошатністю. Маленькі краєвиди-мініатюри, виписані цього разу гуашшю, охайно вписані в композиційний простір аркуша листівки. Більшість обведені розірваною рамкою – то чорною, то золотистою – до якої вкраплена нехитра авторська емблема. Всі ці елементи – віконце витонченого краєвидку, емблема, рівно прокреслена рамка та навіть біле поле чистого аркуша – міцно зрощені, становлять «єдину та неподільну» цілісність. Листівка, таким чином, сприймається, не як аркуш із наклеєною картинкою, а як цілісний витвір живописного (чи вже декоративно-ужиткового?) мистецтва.

Виставку облаштовано в Музеї Історії Благодійності Києва, постійні експозиції якого розповідають про традиції київської доброчинності, меценацтва, соціальної підтримки – а й про київську старовину та побут мешканців міста XVIII – початку ХХ сторіч.

Рабочее слово, №38 (11006) 8-14 жовтня 2016